Колись кіно не було ні «сьомим мистецтвом», ні приводом для фестивалів і червоних доріжок. Воно вважалося дивакуватою інженерною забавкою, у якій рухомі картинки миготять на полотні й змушують публіку то сміятися, то здригатися. Ніякої тобі високої культури — радше ярмарковий атракціон із легким присмаком технічного дива. Тож і дивилися його відповідно: де доведеться — у театрах, цирках, випадкових залах і тимчасових павільйонах, де спочатку показують кіно, а наступного дня вже щось зовсім інше.
Але час, як це часто буває, розставив усе по місцях. Кіно поступово перестало бути просто цікавою іграшкою і стало тим, заради чого виходять із дому спеціально. З’явилися місця, куди йшли саме «на кіно», а не, між іншим. І, що важливіше, з’явилася звичка — дивитися, переживати й отримувати від цього задоволення.
Детальніше про те, де саме одесити дивилися кіно, як це стало частиною міського життя і чому ця звичка виявилася напрочуд живучою, можна почитати на odessa-trend.in.ua.
Картинка, що рухається
Отже, одесити почали дивитися кіно задовго до того, як у місті з’явилися звичні нам кінотеатри з квитками, афішами й попкорном (хоча з попкорном, чесно кажучи, тоді було скромніше). Наприкінці ХІХ століття кіно приходило в Одесу разом із підприємливими гастролерами — людьми, які возили із собою диво-техніку на кшталт синематографа й заробляли на людській цікавості. Це були не режисери й не продюсери в сучасному розумінні, а радше мандрівні шоумени з інженерним ухилом.
Покази влаштовували там, де знаходилося місце й публіка: у театрах, цирках, на ярмарках, у залах при готелях або навіть у тимчасових павільйонах, які сьогодні назвали б «поп-ап майданчиками». Програма була проста й водночас гіпнотична: короткі сюжети — поїзд, що прибуває на станцію, робітники, які виходять із фабрики, вуличні сценки. Ніяких тобі складних сюжетів чи драматургії, але для глядача кінця ХІХ століття цього було більш ніж достатньо.
Публіка збиралася різна. З одного боку — міська буржуазія, яка приходила «подивитися на новинку», з іншого — звичайні одесити, яким було просто цікаво, що це за диво таке. Кіно тоді не вимагало особливої підготовки чи смаку: прийшов, заплатив — і дивишся, як світ раптом починає рухатися просто перед тобою.
До речі, про гроші. Квитки були відносно доступними, хоча й не зовсім копійчаними: ціна залежала від місця і статусу показу, але загалом це була розвага, яку міг дозволити собі не лише заможний глядач. Саме тому кіно досить швидко набирало популярність — воно було новим, зрозумілим і, головне, видовищним.
І хоча спершу все це виглядало як тимчасова мода або технічний фокус, інтерес до «рухомих картинок» в Одесі лише зростав.
Поява стаціонарних кінотеатрів
Коли стало зрозуміло, що «рухомі картинки» — це не тимчасова примха, а стабільний спосіб зібрати повну залу, в Одесі почали з’являтися перші стаціонарні кінотеатри. І тут за справу взялися вже не мандрівні ентузіасти, а цілком прагматичні підприємці.
Одним із найяскравіших символів цієї епохи став кінотеатр, відкритий братами Уточкіними в 1913 році. Сергій Уточкін — кумир Одеси, авіатор і спортсмен — разом із братами створив не просто зал для глядачів, а справжній центр міської культури на Дерибасівській.
Їхній підхід був сучасним: розкішний інтер’єр, стабільна програма та орієнтація на широку публіку. Кіно переставало бути ярмарковим фокусом і оформлювалося в серйозний бізнес із постійною адресою та регулярною аудиторією. Покази супроводжувалися живою музикою: у невеликих залах це міг бути піаніст-тапер, у солідних закладах — цілий оркестр, який перетворював німу стрічку на повноцінне шоу.
Проте золота ера приватних синематографів тривала недовго. У 1920-х роках, із приходом радянської влади, кінобізнес було націоналізовано. Колишні приватні сінематографи перейшли під контроль держави, зокрема Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Тепер кіно перестало бути лише комерційною розвагою і перетворилося на потужний інструмент пропаганди та масової освіти.
Саме в 1920–30-х роках воно остаточно інтегрувалося в міський ритм. Великі зали, клуби та будинки культури почали крутити фільми за чітким розкладом, перетворюючи кіно на невіддільну частину повсякденності: після роботи — обов’язково в кіно, де екран ставав вікном у новий, сконструйований режисерами світ.
Цьому сприяло й загальне зростання кіновиробництва. У 1920-х роках Україна переживала справжній кінобум: кількість фільмів і працівників індустрії стрімко зростала, а Одеса була одним із ключових центрів цього процесу. Місто не лише дивилося кіно — воно його ще й активно створювало.
Точну цифру кінотеатрів у довоєнній Одесі назвати складно, але рахунок уже йшов не на одиниці й навіть не на десятки — кіно стало масовою інфраструктурою. Великі зали на кілька сотень місць, як той самий «Кінотеатр ім. Уточкіна», уже не виглядали винятком, а радше новою нормою.
У радянський період ця тенденція лише закріпилася. Кінотеатри стали невіддільною частиною міського життя — від великих стаціонарних залів до літніх кінотеатрів просто неба, де фільми дивилися під шум дерев і розмови сусідів. Кіно стало доступним, регулярним і майже обов’язковим елементом дозвілля.
Кіно прийшло навіть у віддалені райони — мова про Молдованку, Пересип, що і зробило його «масовою культурою».
Кіно в період окупації
А потім прийшла війна — і разом із нею окупація. Проте, всупереч очікуванням, кіножиття в Одесі не завмерло. Місто опинилося під управлінням румунської адміністрації (у складі Трансністрії), яка намагалася створити ілюзію «мирного та квітучого життя».
Кінотеатри стали ключовим елементом цієї політики. Уже в 1942 році в Одесі працювало понад десять кінотеатрів, серед яких були «Глорія», «Вікторія» та «ім. Уточкіна». Окупаційна влада використовувала кіно не лише як інструмент пропаганди, крутячи німецьку військову хроніку Die Deutsche Wochenschau, а і як потужний засіб відволікання.
Місцеве населення відвідувало сеанси: крім ідеологічних стрічок, показували багато італійських та німецьких розважальних фільмів — музичних комедій, мелодрам та пригодницьких історій. На екранах панувала картинка іншого, розкішного та спокійного світу, що різко контрастував із реальністю за стінами залу.
Похід до кінотеатру для одесита того часу був способом на годину-півтори втекти від жахів війни та побутової скрути. Квитки були у вільному продажу, хоча найкращі місця часто резервували для офіцерів та чиновників адміністрації.
Не просто дозвілля — ілюзія нормальності
Після звільнення міста кіно довелося інтегрувати вже в нову радянську дійсність. Зали ремонтували, повертали їм старі назви (або давали нові ідеологічні), і дуже швидко кіно знову підтвердило статус головної міської розваги. У зруйнованому післявоєнному світі воно давало людям не просто дозвілля, а необхідну ілюзію нормальності. Кіно в Одесі пережило моду, зміну режимів і навіть війну, остаточно перетворившись із «рухомих картинок» на невіддільну частину міського коду.
У підсумку ця давня і стійка любов одеситів до кіно закономірно вийшла за межі глядацьких залів. Місто, яке спершу просто дивилося, поступово захотіло створювати власні історії — і це привело до появи Одеської кіностудії. Але це вже зовсім інша історія.
Джерела:
